13 | 12 | 2017

Чайченко Т. В.

Ожиріння є суттєвою проблемою сучасного суспільства, яка набула масштабів епідемії в усьому світі. За прогностичними даними на кінець 2010 року ожиріння спостерігали в середньому у 30% дітей світу з незначними коливаннями залежно від регіону проживання. Відомо, що особи, які страждали на ожиріння в дитинстві, демонструють його в подальшому дорослому житті та страждають на коронарну хворобу серця з більш раннього віку у порівнянні із загальною популяцією. Ожиріння уже в дитячому віці асоціюється з інсулінорезистентністю та інтолерантністю до вуглеводів аж до формування цукрового діабету 2 типу, дисліпідемією, артеріальною гіпертензією, ремоделюванням серця та крупних судин. В 2005 році Іnternatіonal D!abetes Federation визначила сполучення абдомінального ожиріння, інсулінорезистентності, гіперглікемії, артеріальної гіпертензії, порушення системи гемостазу й хронічного субклінічного запалення як метаболічний синдром (МС)].

Загалом існує декілька теорій патогенезу МС, провідні з яких глюкоцентрична, ліпоцентрична та ліпокінінова (адіпокінова). Глюкоцентрична теорія розглядає в якості провідного механізму формування порушень інсулінорезистентість, ліпоцентрична - факт що перенавантаження адіпоцитів ліпідами з їх подальшим викидом у кровообіг та відповідним впливом на тканини, ліпокінова (адіпокінова) - порушення адіпоцитарно-гіпоталамічних відносин завдяки надмірному викиду адіпоцитокінів. Найбільшу кількість прихильників має на сьогодні глюкоцентрична теорія. При чому R^ven, який, власно, запропонував термін «метаболічний синдром», постулував його як ланцюг між інсулінорезистентністю та кардіоваскулярними розладами. Інсулінорезистентність розглядається як ключовий патогенетичний елемент кардіометаболічного континуума і в педіатрічній практиці.

Під інсулінорезистентністю мають на увазі порушення інсулін- опосередкованої утилізації глюкози в трьох органах (кістякові м'язи, жирова тканина й печінка), де патофізіологічні зміни залежать від природи дії інсуліну через специфічність GluT-4 рецепторів, що забезпечують ефекти гормону.

Основною клінічною ознакою, що дозволяє віднести пацієнта до групи ризику по формуванню МС, є ожиріння, яке представляє собою патологічний стан з надлишковим накопиченням жирової тканини внаслідок дисбалансу між 

енергоспоживанням та енерговитратами у осіб із спадковою схильністю або без неї. Жирова тканина регулює енергетичний баланс шляхом секреції адіпоцитокінів, а ожиріння є проявом адіпоцитарної дисфункції, провідним проявом якої є інсулінорезистентність.

При збільшенні об'єму адіпоцитів зростає кількість депонованих в них тригліцеридів (ТГ). На ранніх стадіях ожиріння адіпоцити взмозі активно депонувати ТГ та підтримувати адекватну швидкість ліполізу натше. На цій стадії підвищується експресія ензимів, що сприяють синтезу ТГ. При подальшому збільшенні розміру адіпоцитів, зменшується їх спроможність до виконання ендокринної функції, що призводить до виникнення адіпокін- залежного запалення, яке впливає на спроможність адіпоцитів депонувати ТГ. Особливо відзначається роль МСР-1, хемоаттрактантна функція якого призводить до макрофагальної інфільтрації адіпоцитів. Інші, фактори, такі як TNF-a, IL-1 в також сприяють виникненню макрофагальної інфільтрації. Доведено, що кількість макрофагів у осіб з ожирінням доходить до 50 % від загальної кількості клітин жирової тканини в порівнянні з 5-10 % у худих.

Під впливом прозапальних цитокінів прискорюється ліполіз та гальмується синтез ТГ в адіпоцитах. Як наслідок - підвищення в циркуляції ВЖК та захоплення ТГ безпосередньо скелетними м'язами після впливу ліпопротеїдліпази в судинному руслі. Так надлишок циркулюючих ВЖК призводить до аккумуляції тригліцеридів та активованих ліпідів у формі довголанцюгових ефірів ацил-Со-А в скелетних м'язах, печінці та в-клітинах підшлункової залози, що призводить до пошкодження нормальної функції цих клітин - так званому ефекту ліпотоксичності. далее